Жителям города предлагают присоединиться к флешмобу «Освобождение Николаева»

Пятница, 27 марта, 2020 09:03

В условиях действующих карантинных мероприятий и невозможности проведения и участия 28 марта в массовом торжественном митинге по случаю 76-й годовщины освобождения Николаева от фашистских захватчиков, жителям города предлагают присоединиться к культурно-художественной памятной акции в социальной сети Facebook под хэштегом #ОсвобождениеНиколаева. Об этом сообщает пресс-служба Николаевского горсовета.

Для этого необходимо записать видео с чтением стихов обозначенной тематике. Это могут быть, по собственному желанию, записи на телефон, вроде селфи, или художественно оформленные, смонтированные съемки. Каждый отдельный видеофайл должен содержать одно стихотворение или отрывок.

Непосредственно 28 марта, в промежутке времени с 09:00 до 12:00, нужно опубликовать эти записи с хэштегом # ВизволенняМиколаева на своей странице и поделиться с друзьями, в том числе с официальной страницей Управления по вопросам культуры и охраны культурного наследия Николаевского городского совета. Таким образом, в мэрии хотят организовать в Фейсбуке флешмоб в честь славных освободителей нашего города и почтить память героев.

Мэрия также приложила подборку стихов, подготовленную специалистами Центральной городской библиотеки им. Кропивницкого. Но можно не ограничивать себя только предлагаемыми произведениями, требование одно — стихотворение должно быть о нашем городе.

Добірка віршів

Микола Вінграновський

День Перемоги

Ярами бурими, гнідими

Тумани впали, поповзли,

Німотні тіні заходили

Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.

Де родовід? — не доведу.

Цілує тихо Перемога

Губами білими Вдову.

А горе горя ще народить,

В порожній вигляне рукав:

Стоїть народ мій благородний .

 Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища, затихли,

Зозулі лет — ні в тих, ні в сих.

Земля — могила для загиблих.

Земля — землянка для живих.

І лиш сльоза з пожеж іржава

Таку ж іржаву доганя —

До смерті стомлена держава

У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий

Пита — кого? чого? — пита.

Вдова цілує Перемогу

У перепалені вуста…

Погиб народ.

Не стало знаку.

Одна ознака — був такий.

Під мерехтінням Зодіаку

Вербові капці і ложки.

І тут, коли, коли вже мурі

На нас дивилися віки —

В дитдомі, в гільзі, у латурі

Народ нам зав’язав пупки:

Малі-маленькі — більші-менші,

Дезінфіковані вапном, —

Так стали ми, народоперші,

Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби

Ребристе в лишаях дитя

І цілували наші губи

Вдова-Любов, Вдова-Життя.

 

 

 

Леонид Вышеславский

Мой Николаев

отрывки из стихотворения

 

Черепичную крышу

присыпал акации цвет.

На ракушечник падает

отблеск мальчишеских лет.

Дом старинный стоит

и в речную глядит синеву,

— Где бы жить ни пришлось —

я всегда в этом доме живу.

Через окна его

я впервые на землю взглянул,

через двери его

я впервые на землю шагнул

и увидел Слободку

в горячей дорожной пыли,

всю Слободку из глины слепили

и солнцем степным обожгли.

Я совсем еще мал,

но и в детские сны

каждый раз прорываются

вопли войны.

А потом сорок первый

встает во весь рост,

и под танками стонет

Варваровский мост.

И зенитки уставил

в ночной небосклон мирный город,

где был я когда-то рожден.

Но скажи,

разве здесь я рожден для того,

чтоб слепым, затемненным

оставить его?!

Владимир Пучков

Баллада о 68-ми

Героям николаевского десанта

Как дышится чисто в марте!

В тумане сады висят…

Но красной стрелой на карте

означен твой путь, десант, —

поверх оврагов, излучин

реки, погруженной в сон..

Размеренный скрип уключин

в машину войны включен.

При свете луны досадном

лижет кристаллики льда

разбуженная десантом

мартовская вода,

в порту затаились доты,

уже недалек рассвет…

— Все, отпускайте боты–

обратной дороги нет.

«Чем ты дышишь, кому подражаешь,

дальний сверстник, не знавший тревог?

Сквозь помехи громов и пожарищ

различимое слово, дружок!

В темноте, в кинозале притихшем

нам короткие встречи даны–

разгляди наши лица, братишка,

в пожелтевшем архиве войны!

Я смотрю беспощадно и строго

на твою длинноногую прыть…

Я при жизни успел так немного–

только Родину грудью прикрыть.

Много нас, этот жребий избравших,

но о жизни своей не скорбя,

пусть я буду

последним из павших

за тебя!..»

На них небосвод валился,

вздымалась вода горой–

два дня и две ночи длился

десанта кромешный бой.

Стук спаренных пулеметов–

испариною на лбах!..

Встает морская пехота

с ленточками в зубах

в атаку! —

в мертвом, метельном

вихре —

за рядом ряд…

Навис окровавленным тельником

над Южным Бугом закат.

Потом победные марши

ударили в небосвод,

и принял первые баржи

спасенный десантом порт.

Печатая шаг по брусчатке и

щурясь на солнце вдали,

в бинтах,

будто в белых перчатках,

матросы по городу шли.

Я мальчишкой за ними ринусь:

опоздал я, но, черт возьми,

я — один из десанта, один из

тех шестидесяти восьми.

Я вытягивался в струнку,

я шептал тишине ночной:

«Трубачом,

салажонком,

юнгой —

вы возьмите меня с собой!

Бескозыркою наградите–

выше

нет пацану наград…»

Розы алые на граните.

Отвоеванный город-сад.

Последний десантник

Он у подножия затих

С ненужными цветами.

Он каждый день — среди живых,

Лишь в этот день — он с вами.

Ведет безмолвный разговор

С плитой гранитной строгой.

Уймись, зеркальный фотокор,

Хоть здесь его не трогай!

Он опускает долу взгляд–

И видит вас, ребята,

Он знает, он не виноват,

Что уцелел когда-то.

Когда надсаживалась грудь,

Принять удар готовясь,

Он не пытался обмануть

Ни вас, ни смерть, ни совесть.

Тяжелым был ваш звездный час –

Не высказать словами!

Один остался среди нас,

Но в этот день — он с вами.

Стоит, молчание храня,

В глазах блеснет украдкой

То отблеск Вечного огня,

То милость жизни краткой.

 

Марк Лисянский

 

Дума о матери

В ночь и в дождь, по весенней распутице,

Лег далекий маршрут.

И колеса крутятся, крутятся,

Грязь косматые кони мнут.

Позади сраженье за Мешково,

За Гороховку бой.

Повернули танки, не мешкая,

На Терновку и Водопой.

Ночь заснула в степи как убитая,

На сто верст разлеглась.

Под подошвами и под копытами

Сочно чавкает грязь.

Опрокинулось вязкое месиво

Туч, тумана и тьмы,

Нескончаемой плотной завесою…

Сквозь нее пробиваемся мы.

Все промокнет до нитки, до гвоздика,

Хоть в железо одень.

Лишь три вещи не тронуть дождику:

Это порох, табак да кремень.

По разбухшей дороге грейдерной,

Через озеро вброд

Мы шагаем молча и медленно,

Как слепые — руки вперед.

Темнота такая, что лошади

Налетают на нас.

Не сгибайся под ратною ношею,

Не смыкай утомленных глаз!

С каждым шагом ноги свинцовые

Тяжелей, тяжелей.

Опускай, подымай и снова их

Опускай — сапог не жалей!

Нам осталось идти по распутице

Только тридцать минут…

А колеса крутятся, крутятся,

Грязь косматые кони мнут.

Город мой! Застилает мгла его

Да волна высока.

С трех сторон подошли к Николаеву

Наступающие войска.

Валерій Бойченко

Біль

Ой, широкий, ти, Буже, отут, ой широкий…

Ой болить мені тіло, клітинка й кровинка болить,

Лиш уява ударить так зримо: біжать через луки,

Юні хлопці біжать,й кожна круча по них — із гармат…

А вони все біжать і востаннє «ура» видихають,

А пісок золотий і чорнозем відлунюють в глиб.

А з висот правобічних — снаряди, і міни, і кулі,

А з розпачені хвилі лиш мертвих на той бік несуть.

До якої ж, о світе, мені доростати печалі?

Що сказати отут, де їх тисяч і тисяч лягло?

І з якого металу тут ставити пам’ятник сивий?

Як ходити отут, де кожнісінька грудка — в крові?

Ген у тихих садках — сива матінка їх, Ковалівка,

Батько-Буг посивілий спинився отут — не тече.

І вклоняюсь я їм,і доземно схиляюсь — прохаю:

Я також ваш синок, подивіться — я ось, я живий

Як же жити мені,щоб за вас не відбути-пережити?!

Як жертовності вашої в буднях своїх дорости?

Як убиту любов вашу знову посіяти в світі?

Ой, широкий ти, Буже, ой як важко течеш у світи…

 

Анатолий Бенер

 

Десантники

После боя, крепче сжав оружье,

Вы взошли на этот пьедестал

И остались в солнечном Прибужьи,

Чтобы Николаев расцветал.

И с тех пор открылась вашим взорам

Зыбкая ингульская вода,

Вам по сердцу мой хороший город,

Любящий дыхание труда.

Вечер. Вы стоите на поверке.

Тесный строй сковала тишина.

В поименном списке не померкли

Ваши золотые имена.

А к утру вы вновь на пьедестале

Провожаете людской поток.

Смело в дали смотрите, оставив

Позади бессмертия порог.

Павел Елагин

Паренек с Корабельного

Помню годы метельные,

Дни военных невзгод,

Паренек с корабельного

К нам явился во взвод.

Молодой, необстрелянный,

Как степной василек,

Паренек с корабельного

С нами был лишь денек…

Утром битва смертельная —

За Отчизну свою

Паренек с корабельного

Пал геройски в бою.

На откосе у ельника,

У родных синих вод,

Паренька с корабельного

Схоронил молча взвод.

Сколько весен с капелями

Пронеслось над страной,

Паренек с корабельного

Как живой предо мной…

Если ж вихриметельные

Позовут нас опять,

Пареньки с корабельного

Насмерть будут стоять,

Чтобы мирными трелями

Вечно пели гудки

У ворот Корабельного

Возле Буга-реки.

 

Галина Могильницька

 

Над вічним простором степів (уривок)

І в Бузі — кров, а не вода

Бурлить-кипить між берегами.

Drag nach Osten!

Ein bliz Krieg!

Захлинувся ревом простір.

Жах   пекельний? — просто   постріл,

А над ним — дитячий крик.

Крик дитячий крізь роки!

Тільки ніч — нема світанків.

Знову тужать полонянки

Біля древньої ріки.

Знову біль летить навстріч,

Крізь роки мені волає…

Там, за Бугом,— Миколаїв…

Йдуть десантники крізь ніч.

Йдуть десантники крізь біль.

Кожен — муж. І брат мій — кожний.

Чую. Бачу. Та звідсіль

Помогти їм неспроможна.

Б’є ворожий міномет.

За туманом — Миколаїв.

Небо вогнений намет

Понад містом напинає.

Йдуть десантники на смерть —

Годі щось переінакшить…

Бій кипить. Важкий. Гарячий.

Смертний бій. Я чую й бачу

Крізь роки… Дивлюсь. Не плачу —

Сльози виплакала вщерть.

За все й за всіх готова відболіти,

Все долюбить, що хтось недолюбив.

У вічні сурми грає вічний вітер

Над вічними просторами степів.

Шукаю слів. Одне знаходжу:

Пам’ять. Втіка зима. І лід на Бузі скрес

І маків цвіт побузькими степами

Розбігся від лиману до АЕС,

Й нема межі між давнім і майбутнім

І плине Буг крізь пам’ять у віки.

І сіють світло зорі п’ятикутні

У вічні хвилі вічної ріки.

 

Євмен Доломан

Атака

Там хижим круком кружеляла смерть:

Снаряди вибухали, бомби, міни —

Вогню й металу чорна круговерть

Все поглинала в дикому кипінні.

Не затихає шквал той грозовий…

Та командир злетів над бруствер шпарко,

Зметнувся гордо прапор бойовий,

І пристрасне:

— За рідний край, в атаку!

Нас із окопів вихлюпнуло вмить —

І хвилею через смертельні смерчі.

Гучне «ура!» розкотисто гримить

І глушить люті посвисти картечі.

Немов розгул небачених стихій

В одне змішав — і землю, й сонце, й небо…

Клекоче пекло на передовій,

І ніколи тут думати про себе.

Лише одне: добігти ген туди,

Де ворог окопався край дороги.

Лише одне: за бій і за труди

Хоч раз вдихнуть озону перемоги.

Усе в тобі з напруги аж бринить —

І м’язи, й нерви, і клітина кожна…

Можливо, це в житті остання мить?..

Загину хай, але — непереможний!

Упав твій друг — свинцевий град січе,

Тобі плече пронизано тим градом,

Та ти біжиш… Ще кілька кроків, ще…

І вже чужинця дістаєш прикладом.

У вирі тім не видно далини:

Великий світ вмістивсь в маленькім колі,

Зітнулись груди в груди — ми й вони,

Вони — то смерть, нелюдське горе й болі.

Нам помага в бою священний гнів:

За землю скривджену, за наші муки

Б’ємо нещадно лютих ворогів,

Що не здаються, не підводять руки.

Кидає злодій зброю, бліндажі,

Не витримавши нашої навали…

Зітхаєм на новому рубежі

Землі своєї, що одвоювали.

Салют полеглим вторить далина,

Живим складає командир подяку…

Ні, той не знає, що таке війна,

Хто не ходив на ворога в атаку.

Іван Цинковський

Вічні!

В мармурі, в бронзі,

У квіті сердець,

В сплесках вечірніх ясних озерець —

Вічні, як вітер,

Як зело, як спів,

Вічні, як сонце

Навіки-віків.

Вічні,

Бо кривду збороли страшну

У сорок п’яту священну весну;

Вічні,

Бо, правдою стверджені в грім,

Воїни житимуть в серці твоїм!

 

Ліна Костенко

 

***

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

Стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

Шаленим шквалом полум’я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик — як підводний човен

У морі диму, жаху та вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

Кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

В казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

А я вже смерть побачила впритул.

0перший біль тих не дитячих вражень,

Який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах — як море в перископі,

І спомин той — як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

Борис Мозолевський

Солдати Вітчизняної війни

 

Схиляються у траурі знамена.

Змовкає мідь оркестрів молода.

І знов нас викликають поіменно,

І хтось в строю за нас відповіда.

 

Яка доба звелась над білим світом!

Яка зоря над обрієм зійшла!

Хай буде вам найвищим заповітом

Любов, що нас на подвиги вела.

 

Ми ворога уміли зустрічати.

Ми не про себе думали тоді.

Нас кулі цілували – не дівчата,

Щоб ми лишались вічно молоді.

 

Нам сотні літ зозуля налічила.

З них двадцять лиш відміряла війна.

Та поки є на світі Батьківщина –

Живі із нею й наші імена.

 

Олексій Довгий

Солдат

Упав солдат в бою нерівнім

На трав настелені мости…

Та поклялися друзі вірні

До Перемоги з ним прийти.

Й таки прийшли. О тій годині,

Коли настав кінець війни,

Він розписався у Берліні

Своїм багнетом на стіні.

Коли ж додому повертали,

Звільнивши од напруги світ,

До праці вірні друзі стали,

А він підвівся на граніт.

Підвівсь і став як образ слави

О тих, що ніч перемогли,

Щоб діти вільної держави

Рівнятися на них могли.

СОЛДАТИ

Минають події і дати.

Стихають болі й жалі.

Солдати, солдати, солдати

Лежать у гарячій землі.

На полі священного бою

У роки тяжкої війни

Собою, собою, собою

Вітчизну прикрили вони.

Вже кров їх земним стала соком,

Вже плоть їх в траву перейшла.

Високо, високо, високо

Над нами їх вічність зняла.

Немає святішої миті,

Ніж та, де згадаємо їх.

Убиті, убиті, убиті

На бій піднімають живих!

Хай серце печалиться болем

Не тільки до пам’ятних дат.

Ніколи, ніколи, ніколи

Вітчизни не зрадив солдат!


Самые интересные новости на Нашем Telegram-канале


Другие новости:

Теги: